З вами знову Наталя Мороцька із своїми розповідями про інклюзивність.

Привіт! Сьогодні ми поговоримо про один з багатьох парадоксів українського суспільства.

Оскільки мої родичі та знайомі розкидані по всіх куточках нашої Неньки, то сам Бог велів попросити їх надіслати мені фотографії доступних і недоступних для людей з інвалідністю будівель і споруд. І знаєте, що казали мені більшість з них? «А що це таке?». Тобто, маючи члена сім’ї на інвалідному візку, власних маленьких дітей і літніх батьків, люди не знають того, без чого неможливе повноцінне життя.

Виходить, про сервіс «All Inclusive» в Україні знає ледь не кожний. Навіть той, хто ніколи не подорожував. А от що таке інклюзивність середовища і чим вона відрізняється від його доступності, знає дуже далеко не кожний, навіть той, кому це вкрай потрібно. Тож зараз почну розкривати вам їхні секрети, аби ми могли разом будувати країну можливостей.

Отже, до 1 квітня цього року використовувався в основному термін «доступність». При цьому визначався він двома нормативними актами: Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю, чинною для України з 06.03.2010 р. (надалі — Конвенція), і ДБН В.2.2-17:2006 «Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення», чинними з 1 травня 2007 року (коротко — ДБН «Доступність» і МГН). І визначався по-різному. Я не буду наводити тут цитати з документу ООН, а одразу перекладу їх «людською» мовою.

Так, ст. 9 Конвенції передбачає обов’язок держави Україна усунути будь-які бар’єри, що перешкоджають доступу людей з інвалідністю нарівні з іншими до фізичного оточення, транспорту та інтернету, а також до інших об’єктів і послуг, що надаються населенню. Стосується це як міських, так і сільських районів. Поширюватися дані вимоги повинні і на житлові будинки, і на школи, і на медичні установи, і на робочі місця.

У межах виконання цього обов’язку держава мусить:
- розробляти мінімальні стандарти доступності;
- забезпечувати їх урахування приватними підприємствами. Іншими словами, запровадити ефективний механізм контролю за дотриманням стандартів доступності;
- організовувати інструктажі з проблем доступності.

Однак на практиці в Україні два останні обов’язки виконують громадські активісти. Системи державного нагляду за доступністю як не було, так і немає. Тому доводиться вмикати ринкові механізми. Наприклад відмовлятися від послуг недоступного кінотеатру чи магазину. Про це детальніше поговоримо в наступних публікаціях.

А от ДБН «Доступність» визначало доступність через… доступність! Я серйозно. Тут не гріх і цитату навести: «Доступні для МГН будинки і споруди — будинки і споруди, у яких реалізований комплекс… заходів, що відповідають нормативним вимогам щодо забезпечення доступності і безпеки МГН». Як усе просто! Дивно, що після такого доступного пояснення пересічні МГН не розуміли, що таке доступність, яку для них же й придумали!

Але, на мою скромну думку, доступність — це можливість безперешкодно та безпечно скористатися фізичним оточенням за його цільовим призначенням або отримати товар, послугу чи результат роботи.

На жаль, офіційна тавтологія не була усунена новими ДБН В.2.2-40:2018 «Інлюзивність будівель і споруд. Основні положення», чинні з 1 квітня 2019 року. Зате ними було запроваджено термін «інклюзивність». Це означає, що будівлі і споруди розплановані та обладнані так, щоб у них кожна особа, незалежно від віку, статі, інвалідності, функціональних порушень, рівня комунікативних можливостей або обставин, може відчувати себе безпечно і комфортно без сторонньої допомоги і в міру своїх можливостей. Іншими словами, інклюзивність — це створення можливостей для включення кожного члена суспільства в повноцінне життя.

Поки все. Далі ми з вами будемо вивчати окремі елементи інклюзивності, а також вплив їхньої відсутності на якість життя.

Радниця "Демократичної Сокири" з питань інклюзивності Nataliia Morotska