Я пишу тексти. Це те, що я вмію робити. Людям часто подобається. Деякі з них дають мені за це гроші.

Це тому, що я мислю текстами. Ми усі це робимо в тій чи тій мірі, але у кожного в голові своє кодування, свій звичний засіб збереження даних. І, так, моя схожа на книгосховище. Чи на вашу папку Documents з усім її гармидером, та ще й відсортованою за датою.

Ще я добре пояснюю речі. Можу, наприклад, пояснити людині, що вона не дуже розумна, за допомогою простих, коротких та ввічливих фраз. Тому я в партії відповідаю за програму та ідеологію. А за важливі переговори відповідають інші люди.

Взагалі-то, я за політичними переконаннями – радикальний центрист. Це така ідеологія, що пропагує політичний прагматизм. Як в медицині –  все є отрута та все є ліки. Як немає універсальних ліків від будь-якої хвороби, так само немає абсолютно поганих чи універсально хороших політичних прийомів. Є ті, що треба вжити для досягнення певної мети в певних умовах.

Моя мета – це стійка Україна на гідному місці серед європейських держав. Країна, де економіка здорова, правила гри зрозумілі, а армія – рівно така, щоб ідея сіпнутись в наш бік розцінювалася б будь-яким сусідом як дуже невдала. А ще та, у якій мізки громадян не загаджено радянщиною. Тому я створив праволіберальну партію. Це не тому, що я вдень плачу над томиком фон Мізеса, а вночі над цеглиною Енн Ренд. Це тому, що я і вдень і вночі плачу над новинами. І ще те тому, що в таких умовах до омріяної цілі призводить саме цей шлях, а не якісь інші. Якби витягнути Україну з тієї… місцини, де вона знаходиться, могли б методи шведської соціал-демократії, я б створював соціал-демократичну партію та ламав би голову над тим, як відбілити бренд, засиджений різними потворами.

А ще трішки втомився жити в країні, де усі, від політиків до випалювачів стерні, роблять дурню лише тому, що так звикли.

У мене три освіти: журналістська, філософська та богословська. Був колись в голові план: перша – для грошей, інші – для душі. Журналістська, чесно кажучи, мало допомогла. Я таки став нормальним журналістом, але не завдяки їй. А от філософська була справді корисною. Богословська – то окрема тема. Я досі вважаю, що, при всій своїй специфіці, це єдина правильно зорганізована освіта в країні – тому що, по суті, вона корпоративна. Вчитель особисто зацікавлений в тому, щоб випускник не був дубом, отож, і навчання «на відчепись» немає.

Взагалі я став нормальним журналістом лише тоді, коли забив на все, що знав про журналістику.  Я на кілька років пішов у внутрішні комунікації великої корпорації-розробника комп’ютерних ігор. А оскільки політика не відпускала, писав про неї в блог, відкинувши всі звичні стандарти та формати. І тільки тоді зрозумів, наскільки застарілими та відірваними від життя вони були.

Якби я прочитав власну біографію, я б уявив собі когось, зовсім не схожого на мене. Я не схожий на богослова. Я не схожий на ветерана. Я навіть на досвідченого журналіста не дуже схожий. Оточуючі стверджують, що я схожий на котика. Ну няв, що поробиш.

Так, я служив в ЗСУ. 2015/2016 роки, 15 місяців по мобілізації, більшість з них у пункті постійної дислокації. Так, на фронті теж був – сектор Б/ОТУ Донецьк – нічого героїчного, але дуже багато корисного досвіду. Зараз – старший лейтенант резерву. Волів би ще одне звання – до капітана. Просто звучить круто.

Мене добре мотивують кілька речей. По-перше – страх, а по-друге – злість. Мені дивно чути, що хтось через страх ховається від фронту. Агов, сонці, ви ідіоти? Ви вважаєте, що зустріти ворога вдома в м’яких капцях безпечніше, ніж зі зброєю та в групі людей, навчених нею користуватися? Це так не працює.

Страх двічі виганяв мене на Майдан. Бо ж якщо пробачити фальсифікацію виборів чи побиття мітингарів – завтра не буде ані виборів, ані мітингів. А це страшніше, ніж кийком по пиці.

А злість просто не дає мені стати гнучким, слизьким та безхребетним. В сенсі, заважає перетворитися на ідеального політика.

Моя родина походить з Києва, Криму та Одеської області. Крим для мене – особисте. Дуже особисте.

Я люблю котиків та Візантійську імперію. Так вийшло. Котиків у мене вже по максимуму, тому якщо хочете мене порадувати – подаруйте мені на день народження Трапезунд. Чи хоча б острів на Егейщині.

Взагалі я переконаний, що ніщо в житті не було даремно. Мені в житті ставали в нагоді найдивніші речі, від хобі 15-річної давнини до базового знання латини, від магістерської по інформаційним війнам, захищеної ще у 2006 році, до відкритої абсолютно випадково американської візи. Це мотивує.

Я не розглядаю еміграцію просто тому, що не зможу загоїти рану, яку вона принесе. Я точно знаю: моя мала батьківщина вже в окупації. Тому в мене, базово, немає виходу: залишається лише зробити цю землю придатною до життя.

Профіль на Facebook