Юрій Гудименко

Я політичним активізмом захворів ще на початку нульових, коли був підлітком. Коли побачив по телевізору акцію «Україна без Кучми» та тамтешні бійки з міліціянтами. Мені аж дуже сподобалося. Потім це разом із футбольними пристрастями переросло у прихильність до націоналізму.

Тоді у Запоріжжі все було просто, радикально та чорно-біло. Політичний спектр ділився на проукраїнських людей та прорадянсько-проросійську мерзоту, причому у владі та силових структурах остання переважала з розгромним рахунком. У нас ставили пам’ятники Дзержинському та Сталіну, компартія збирала натовпи, які освистували хвилини мовчання за жертвами Голодомору.

Власне, через пам’ятники я й опинився за гратами. Щоправда, лише в СІЗО. Було смішно. Коли в нас у 2010-му встановили пам’ятник Сталіну, дуже кортіло з ним щось зробити. Але його добре охороняли, тож ми зробили певний фінт – я облив фарбою пам’ятник Дзержинському. Але виявилося, що й за ним приглядали. Тож тікати я не став, просто здався прибулим міліціонерам. Тоді проти мене порушили справу за хуліганство, але саджати не стали, а справу згодом призупинили. Але наступного року, після того, як пам’ятник Сталіну таки хтось підірвав і в міліціонерів почалася нечувана активність – справу поновили, а мене заарештували. Після кількох місяців в СІЗО дали два роки умовно. Після Революції гідності цей вирок було скасовано.

Я в своєму житті зробив стільки дивних речей, що й згадати важко, не те що в один текст вмістити. Багато що згадую про себе зі статті на Вікіпедії. So many ***nya!

На пам’ять про Майдан у Запоріжжі в мене лишились пара зламаних пальців. У нас був, можливо, один з найбільших Майданів в регіонах – десь тисяч п’ять осіб.

Коли розпочалася війна, ми створили проект «Операція Метелик» – базу даних сепаратистів. Потім його злили із «Миротворцем».

Я випадково став популярним блогером. «Тріскові війни» – текст про війну Ісландії з Великою Британією – довів до цього цугундера. Після цього до мене почали звертатися медіа – писав статті, робив відеопроекти. Це вже неможливо було робити в Запоріжжі. Перебрався в Київ. Та й залишатися в Запоріжжі було вже несила – вже в моєї дружини почалися приступи астми.

Екологія в моєму рідному місті? Її немає. Я з дитинства астматик. Так, у мене ідеальне здоров’я, можна в космос запускати, але з балончиком-інгалятором. Алергія на фоні відсутності в Запоріжжі повітря як явища – знову-таки, дякуючи підприємствам Ахметова.

Запоріжжя – місто просте, як дерево. Коли ми поставили борди проти Ахметова, їх не стали знімати. Їх зрізали. Різаками. Але ми були до цього готові і поставили поряд із сталевими пеньками борди «Тут були борди з критикою Ахметова».

Уже в Києві ми прийшли до висновку, що треба створювати партію. Це був такий неуникний висновок. Якщо в тебе тече кров з руки – треба зробити перев’язку, якщо з країни – треба створити партію. Партія – це не самоціль, партія – це інструмент. Якби ми могли б досягти потрібних нам змін інакшим чином, ми би не стали за це братися.

Я не бачу великої різниці між тим, що я робив молодим, і тим, що я роблю зараз. Я виступав за український патріотичний порядок денний, за сильну армію, за незалежну від Росії політику. Я виступаю за це досі. Але з роками в мене завівся мозок. Коли тобі 18 років, ти говориш про ненависть до ворогів та насильство. Коли тобі за 30, ти говориш про гроші та майбутнє. Ніхто у 18 років не думає про економіку. І це нормально. І нормально приходити до цих думок пізніше і до плану захисту Батьківщини додавати дерегуляцію, податкову реформу та захист прав бізнесу.

Моя робота в партії – організатор акцій. Я це вмію. Я це роблю останні років дванадцять. Можливо, в цьому я – один із кращих у країні, бо вмію робити це без бюджету та під постійним тиском силовиків. Зараз, до речі, простіше, ніж було при Януковичі. Ну, поки ще простіше. Уже, здається, повертається на круги своя.

Я випадково заборонив георгієвську стрічку. У 2015 ми з друзями гуляли в парку у Запоріжжі. Там зустріли декількох прихильників проросійських ідей із відповідними стрічками та обговорили з ними деякі моменти з творів блаженного Августина. До дискусії приєдналися поліціянти – колишні співробітники підрозділу «Беркут», але не на нашому боці. Ми їм намагалися пояснити, що вони не праві, вони не погодилися. Ми запам’ятали та розгорнули діяльність. Спершу у Facebook, потім у медіа, потім заява в МВС із описом інциденту. Але потім скандал вщух, провадження призупинили, нікого звільняти не хотіли. Я образився, почав копати… і знайшов фото того беркутяти 9 травня того ж року із такою ж стрічкою. Я це все вивалив, почав другий етап історії. Працівника «Беркуту» звільнили, а потім Антон Геращенко, тодішній радник міністра МВС, вдало прокомунікував цей кейс та проштовхнув заборону георгієвської стрічки через ВР.

Що я ще зробив? Придумав дзвін, що на території Міністерства Оборони щоденно б’є за загиблими в той день військових. Придумав, як насипати солі на хвіст Російській православній церкві в Запоріжжі після того, як вони відмовилися відспівувати дитину, хрещену в Київському патріархаті. Так усе і не згадати.

Мені подобається партійна робота. Мені подобається нею займатися. У мене не погана компанія: я вчуся в її присутності. А що мені не подобається? А не подобаються мені люди, що вчитися в житті взагалі не хочуть.

Профіль у Facebook