Як праволіберальна партія ми підтримуємо рівність усіх перед законом і рівність можливостей. Проте ми не підтримуємо спроби звести здобутки людей до однакового результату. Ваші успіхи й досягнення в усіх сферах суспільного життя мають залежати лише від ваших зусиль і особистих якостей та не мають бути прив’язаними до статі, гендеру, віку, етнічного походження, стану здоров’я чи сексуальних уподобань. Ми проти дискримінації та штучних бар’єрів, чи то ви жінка в політиці, чи гей у війську чи людина з інвалідністю, яка хоче відкрити власний бізнес. Однак ми не підтримуємо створення переваг і тепличних умов з боку держави для окремих частин суспільства.

***

Увагу питанню рівних прав та можливостей чоловіків і жінок приділяють праволіберальні політичні партії в багатьох розвинених країнах світу. “Демократична Сокира” не боїться понять “гендер” і “гендерна рівність”, які використовуються в багатьох міжнародних документах Організації Об'єднаних Націй, Європейського союзу і які підписала також Україна, оскільки Верховна рада ухвалила в другому читанні законопроект про закріплення в Конституції стратегічного курсу України на членство в Європейському союзі й НАТО. В українському законодавстві термінологія, пов’язана з рівністю чоловіків та жінок, присутня як мінімум з 2005 року: від ухвалення закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” і аж до затвердженої Указом Президента Петра Порошенка “Національної стратегії у сфері прав людини”.

Але на практиці українська державна система є значно консервативнішою, ніж реальне життя. Для багатьох політиків вигідніше просувати так звані традиційні цінності (хоч вони зазвичай не можуть пояснити, що це) та лякати “страшним Заходом” зі 145 та 1057 гендерфлюїдами. Замість створення однакових умов для самореалізації всіх, зважаючи лише на зацікавлення та бажання самої людини, ми бачимо нав’язування шаблонів і стереотипів, починаючи з дитячого садочку. Але це не працює, оскільки в реальному житті відмінностей між різними жінками, так само як і між різними чоловіками, значно більше, ніж між жінками та чоловіками як окремими групами.

Підтримка тих, хто бореться з домашнім насильством

До вересня 2014 року Міністерство внутрішніх справ отримало 82 500 скарг на насильство в сім’ї. У 2016 році щодо фактів домашнього насильства до Національної поліції надійшло 127 478 звернень. За даними Мінсоцполітики, у 2016 році зафіксовано 96 143 звернення. Більшість заяв надходить від жінок, однак від насильства в сім’ї страждають також чоловіки, діти, літні люди. Ці цифри – вершина айсбергу, адже багато випадків ніде не фіксується. Насамперед нам потрібна повна, точна, регулярна статистика, створення єдиної державної системи збору та оброблення відомостей про факти домашнього насильства, синхронізованої з МВС, Мінсоцполітики та МОЗ.

Окрім втрати життя та здоров’я людей, збитки через домашнє насильство несе також економіка. Витрати несуть роботодавці та працівники через тимчасову чи постійну непрацездатність, державний бюджет втрачає на послугах, пов’язаних із реагуванням на насильство (правоохоронні органи та система правосуддя, в’язниці, соціальні послуги, охорона здоров’я, пенсії у зв’язку з інвалідністю). Насильство в сім’ї має згубний вплив на дітей, навіть якщо вони не постраждали від насильства, а були лише свідками, та на плани щодо народження дітей, що відбивається безпосередньо на демографічній ситуації. Значно продуктивніше інвестувати в запобігання насильству, ніж витрачати сили та гроші на подолання наслідків на пізній стадії.

Ми підтримуємо програми, спрямовані на боротьбу з домашнім насильством. Тут Україна має запозичувати досвід західних держав. Ми вже маємо ряд міжнародних зобов’язань.

У 1981 році Україна ратифікувала конвенцію ООН CEDAW і тепер несе правові зобов’язання щодо виконання її положень на практиці та має щочотири роки представляти національні доповіді про заходи, вжиті для виконання цих зобов'язань. 1993 року Україна підписала “Декларацию об искоренении насилия в отношении женщин, провозглашенную резолюцией 48/104 Генеральной Ассамблеи от 20 декабря 1993 года” (ще російською мовою). Також в редакції 1999 року на сайті ВР можна знайти підписану Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (укр/рос). У 2001 році у відповідь на занепокоєння з приводу рівня насильства в сім’ї в країні було ухвалено Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукав боротися з побутовим насильством.

Одним зі шляхів подолання цього явища є ратифікація Стамбульської конвенції слідом за 33 країнами, в списку: Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Ісландія, Італія, Кіпр, Люксембург, Македонія, Мальта, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Румунія, Португалія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Швеція, Швейцарія. Стамбульська конвенція приділяє захисту жінок від насильства значну увагу, виходячи зі статистичних показників, однак заохочує поширювати її застосування на чоловіків, дітей та людей літнього віку, що зіткнулися з домашнім насильством.

2016 року Президент вніс на розгляд Верховної ради України проект Закону України "Про ратифікацію Конвенції ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами", відомої як Стамбульська конвенція. Її ратифікацію підтримав голова Верховної ради України Андрій Парубій та перша заступниця голови Верховної ради України Ірина Геращенко. Однак український парламент за тиску Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій провалив це рішення.

Окрім законодавчого врегулювання, Україна потребує вдосконалення судової практики щодо домашнього насильства. Адже трапляються випадки, як, наприклад, у 2005 році, коли суддя призначає засудженому більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, адже врахував негативну характеристику потерпілої, а саме її неналежне ставлення до занять в школі. Це неприпустимо. Судді мають діяти неупереджено, бути в курсі українського та міжнародного законодавства.

Необхідно налагодити міжвідомчу взаємодію суб’єктів, які вживають заходи з протидії домашньому насильству, здійснювати постійну підготовку співробітників і співробітниць поліції, прокурорів і суддів, щоб вони розуміли особливості розслідування та розгляду справ, пов’язаних із домашнім насильством.

І звісно ж, для вирішення проблеми домашнього насильства ключовою є воля самої людини. Тому необхідною є співпраця з неурядовими організаціями, які працюють у сфері протидії домашньому насильству – займаються просвітницькою роботою, надають послуги потерпілим від домашнього насильства, проводять корекційну роботу з особами, які вчиняють домашнє насильство.

Незареєстрований шлюб і цивільне партнерство

У житті нерідко виникають ситуації, коли люди не можуть або не хочуть офіційно реєструвати шлюб у РАГСі. У таких випадках громадяни і громадянки також мусять мати можливість реалізувати право на сім’ю, на особисті майнові та немайнові права. Зараз це діє в окремих випадках: наприклад, чиновники зобов’язані вносити в декларацію відомості про всіх осіб, з якими спільно проживають, включно з чоловіком чи дружиною, з якими перебувають у незареєстрованому шлюбі.

Однак у низці випадків для пари, що просто проживає разом, існує ряд обмежень: складнощі з видачею тіла померлого, право не давати свідчення проти неофіційних чоловіка/дружини, право на спадок, донорство органів.

Ми підтримуємо ухвалення законопроекту про цивільне партнерство, щоб врегулювати правовідносини між особами, що спільно проживають і мають спільний побут, незалежно від їхньої статі чи сексуальної орієнтації. Мають бути враховані їхні майнові та немайнові права, зокрема володіння та наслідування майна, утримання одного партнера/партнерки іншим у разі непрацездатності, конституційне право несвідчення проти свого партнера чи партнерки тощо.

Прибирання дискримінаційних норм із законодавства

Військо

За останній час було зроблено багато, щоб урівняти чоловіків та жінок в правах і обов’язках в українському війську. Це важливо в умовах постійної агресії з боку Російської Федерації, яка найближчим часом нікуди не зникне. За останні п’ять років кількість жінок в українському війську суттєво зросла. Ми переконані, що жінки можуть виконувати бойові завдання не гірше, ніж їхні побратими-чоловіки.

Однак досі зберігаються норми, що підтримують нерівне становище статей. Наприклад, згідно зі статутом внутрішньої служби ЗСУ, п. 269, жінки, як правило, в наряд не призначаються. Норми відповідальності в статутах і в інших галузевих законах передбачають особливе ставлення до жінки. При втечі після скоєння злочину до жінки не застосовується зброя, у дисциплінарному батальйоні жінок не утримують, на гауптвахті – теж. Таке виняткове ставлення, на перший погляд, може видатися приємним бонусом, насправді ж не сприяє зміцненню командного духу, може викликати обурення серед інших бійців. Звісно, ми розуміємо, що це можливе лише зі збільшенням бюджету, що виділяється на ЗСУ.

Міноборони видало наказ, згідно з яким було затверджено зміни в “Переліку військових посад осіб офіцерського складу, які можуть обіймати жінки”. Але ці зміни досі не торкнулися корабельного складу: офіцерські посади, зокрема, на підводних човнах, надводних кораблях, в управліннях бригад надводних кораблів (крім спеціальностей морально-психологічного та медичного забезпечення) військовослужбовцями-жінками не комплектуються. Ці посади також мають бути відкриті для жінок.

Згідно із законом "Про військовий обов’язок і військову службу", стаття 26, жінка може звільнитись із військової служби для догляду за дитиною до 18 років, навіть під час особливого періоду. Коли йдеться про військовозобов’язаних, українське законодавство дозволяє надання такої відпустки тільки батькові, що виховує дитину без матері. Це дискримінаційна норма, яка призводить до нерівноцінної участі батьків у житті дитини. Народження і виховання дитини – це свідомий вибір дорослої людини: як жінки, так і чоловіка. Чоловік може брати на себе основну роль у вихованні дитини, а жінка може бути хорошою військовою.

Важлива також комунікаційна складова. Якщо Міністерство оборони замовляє рекламну кампанію, щоб збільшити кількість добровольців у війську, мобілізаційні меседжі мають бути спрямовані не лише на чоловіків, але й на жінок.

Ідеологічно продовжуючи загальну логіку програми партії, зауважимо: мова йде не про надання преференцій військовослужбовцям-жінкам, а виключно про рівні права та обов'язки.

Пропонується прибрати з “Положення про проходження громадянами військової служби” такі дискримінаційні норми:

- підпункт 2 пункту 82 (в частині призначення військовослужбовців на рівнозначні посади):

"на посади з меншим обсягом роботи військовослужбовців-жінок, які мають дітей віком до трьох років, за їхнім клопотанням у разі неможливості виконання ними обов’язків на займаних посадах”;

- в пункті 145:

"Направлення у відрядження військовослужбовців-жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, без їхньої згоди не допускається";

- в пункті 166:

"Курсанти-жінки до складу добового наряду, як правило, не призначаються, крім випадків, визначених статутами Збройних сил України";

- в частині звільнення з військової служби при настанні особливого періоду:

"звільнення у зв’язку з небажанням проходити військову службу в особливий період військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років".

Заборона на роботу

Україна має нарешті денонсувати Конвенцію Міжнародної організації праці про використання праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого роду та скасувати наказ Міністерства охорони здоров’я “Про затвердження граничних норм підіймання і переміщення важких речей жінками” (№ 194 від 22.12.1993). Попри поширені стереотипи, в Україні вистачає міст і містечок, де жінки працюють на важкому виробництві. Ситуація виглядає таким чином: або ти працюєш на шахті, спускаєшся зі швидкістю 15 м/с на 1500 м під землю, піднімаєш вантажі до 40 кг, штовхаєш десятитонні вагони, дробиш кувалдами породу, або тебе звільняють і беруть на твоє місце іншу людину. Список заборонених професій не працює, а лише стимулює працювати неофіційно. Ми підтримуємо скасування заборонених професій, оскільки дорослі люди можуть самостійно вирішувати, як їм заробляти на життя.

Проте замало формально відкрити жінкам доступ до заборонених раніше 458 професій. Поступово має з’являтися інфраструктура, змінюватися ставлення суспільства та існувати можливість відстояти свої права в суді. Наприклад, сьогодні Державна служба з надзвичайних ситуацій у Львівській області відмовляється приймати на роботу жінок, посилаючись на скасований понад рік наказ МОЗ, а також на те, що в них “не облаштовані казарми і спальні місця”. І взагалі, “у Львівській області такого не практикують”. А в Кривому Розі ДСНС приймає на службу цивільного захисту лише чоловіків, попри ухвалений 2013 року Закон "Про зайнятість населення", відповідно до якого держава гарантує право на захист від будь-яких проявів дискримінації за ознакою статі. Свої права в таких випадках людина повинна мати змогу відстояти в суді.

Також має бути скасована норма, закріплена в Кодексі законів про працю (КЗпП), яка забороняє працювати вночі жінкам, що мають дітей віком до трьох років (ч. 1 ст. 55 КЗпП). Те саме стосується заборони залучення до понаднормових робіт, у вихідні дні та направлення у відрядження.

Дипломатична служба

Стаття 56 закону про дипломатичну службу зазначає: "Забороняється залучати до роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину з інвалідністю, можуть залучатися до понаднормових робіт лише за їхньою згодою. Залучення осіб з інвалідністю до понаднормових робіт можливе лише за їхньою згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям".

Однак дипломатія вимагає залученості 24 години на добу. Якщо жінка хоче побудувати кар’єру в цій царині, вона має мати змогу будувати робочий графік, як вважає за потрібне, адже в законі серед вимог до осіб, що претендують на вступ на дипломатичну службу, є пункт "Відсутність обставин, що можуть перешкоджати виконанню посадових обов’язків під час роботи в системі органів дипломатичної служби". Тож, зважаючи на законодавчу заборону понаднормової роботи жінок, посадовець, що ухвалює кадрове рішення, цілком може сприйняти сімейні обставини дипломатки як такі, що перешкоджають її роботі. Ця норма має бути адаптована до сучасних вимог, коли жінки з маленькими дітьми також хочуть будувати кар’єру на рівних засадах.

Права засуджених

Схожі дискримінаційні норми ми спостерігаємо, коли мова йде про права людей, що перебувають у місцях позбавлення волі. Пунктом 5 статті 141 Кримінально-виконавчого кодексу передбачено, що діти засудженої жінки можуть бути передані її родичам за згодою матері; або передані іншим особам за згодою матері та за рішенням органів опіки та піклування; або після досягнення трирічного віку їх віддають до відповідних дитячих закладів. Такі права для ув’язнених батьків у законодавстві не прописані.

Батьківство і розбудова батьківської інфраструктури

Сьогодні українському суспільству нав’язується традиційне розподілення ролей в родині: мати сидить вдома в перші роки життя маляти, батько забезпечує родину фінансово та включається в процес виховання, лише коли з дитиною вже можна гратися чи говорити “по-чоловічому”. Як наслідок, жінки в цей час не можуть будувати кар’єру, беруть на себе надмірне навантаження, батько втрачає можливість сформувати емоційний зв’язок з дитиною в перші місяці та роки її життя. А в разі розлучення суддя залишає дитину з матір’ю, тому що саме вона знає потреби та інтереси дитини найкраще. Батькові лишається вдовольнятися виплатою аліментів і зустрічами на вихідних.

Реальне життя значно складніше та різноманітніше, ніж нав’язані суспільству радянські шаблони. Ми переконані, що батько і мати дитини зможуть самостійно визначити, як їм краще збалансувати час на роботу та родину, тому наше завдання – прибрати будь-які законодавчі обмеження. Ми підтримуємо надання рівних можливостей і матері, і батьку щодо декретних відпусток, неповного робочого дня, прав батька в разі виховання дитини з інвалідністю. Сьогодні отримати декретну відпустку чоловік може, лише якщо жінка надала довідку з місця роботи (навчання, служби) про те, що вийшла на роботу до закінчення терміну відпустки і виплата допомоги з догляду за дитиною їй припинена. Але жінка-підприємець не може надати таку довідку, оскільки вона сама собі роботодавець і не перебуває в трудових відносинах.

Стаття 176 Кодексу законів про працю забороняє залучення до робіт у нічний час, до понаднормових робiт i робiт у вихiднi днi та направлення у відрядження вагiтних жiнок i жiнок, що мають дiтей вiком до трьох рокiв. Ми переконані, що матері можуть самі визначити, хто залишиться з дитиною на час відрядження. Законодавчі обмеження не потрібні, вони не працюють, а лише створюють для жінок проблеми під час прийому на роботу, трактують батьківство виключно як участь матері. Насправді відпустка з догляду за дитиною давно має перестати вважатися “жіночою” з правом передачі чоловіку, а стати належною обом батькам.

Також, якщо мати дитини проживає і працює за кордоном, на неї не поширюється Закон України “Про відпустки”, і ні вона, ні інші родичі дитини (навіть якщо вони та дитина проживають в Україні) не можуть отримати відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Система побудована таким чином, що право батька чи інших родичів дитини є вторинним, похідним від права матері на декретну відпустку, тобто мати передає своє право батькові або іншим родичам. І зрештою, робота матері за кордоном позбавляє батька права на відпустку, яку б на його місці без проблем отримала матір дитини, якщо би батько дитини працював за кордоном. Це не узгоджується із законодавством, зокрема зі статтею 141 Сімейного Кодексу України, за якою мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Інше важливе питання – сприяння в розбудові розгалуженої інфраструктури для батьків та дітей. Навіщо це потрібно? Це дасть можливість батькам бути більш мобільними, активними, не проводити весь час в чотирьох стінах, поєднувати догляд за дітьми з професійною діяльністю, справами та відпочинком, сприятиме розвитку туризму.

У державних, комунальних органах влади, адміністративних, навчальних закладах, де часто бувають дорослі з дітьми, поступово мають облаштовуватися пеленальні столики та хоча б мінімальні дитячі куточки. Також необхідно подбати, щоб комунальні заклади були доступними: нові заклади мають будуватися згідно з вимогами універсального дизайну, а старі – переобладнатися, щоб мати достатню ширину проходу для дитячого візка та пандус. Ці пріоритети необхідно зазначати в стратегії населеного пункту на місцевому рівні.

Прибирання стереотипів в системі освіти

Сьогодні система освіти нав’язує шаблонні консервативні моделі поведінки, механічно ділить дітей на хлопчиків і дівчаток, її не цікавить, що діти, крім статі, мають різні зацікавлення, характери, є повноцінними особистостями. Поділивши дітей на дві групи, українська школа насаджує їм в голови стереотипи в стилі “домобуду”, видаючи хлопчикам саперні лопатки, а дівчатам – черпачки для борщу.

У підручниках з географії досі можна прочитати, що у чоловіків стратегічне мислення, а у жінок – тактичне. Трапляються підручники з математики для молодшої школи, де немає жодного зображення дівчинки чи жінки, на 100% ілюстрацій – хлопчики і чоловіки, що за умовами задач подорожують, читають, досягають успіхів. Задачі про дівчат переважно виглядають таким чином: “Галинка і Оксанка зліпили вдвох 365 вареників”. Зазвичай спектр згаданих у підручниках “чоловічих” професій в декілька разів ширший за жіночий; чоловіки виконують роботу, пов’язану з розумовою працею (зокрема, на керівних посадах) та фізичною, а жінки задіяні в обслуговуванні, освітній, медичній і торговій сферах. Чому в підручнику з біології в розділі “Людина” завжди зображений чоловік? Чому в задачах з пункту А в пункт Б завжди рухається хлопець – “пішохід”, “велосипедист”, ”водій” і ніколи дівчина?

В особливо запущених випадках в підручниках можна відшукати перли на кшталт:

“Якщо для чоловіка важливо затвердити реальну, соціальну дійсність, то для жінки – створити зручну для себе реальність. Тому дуже важливо, щоб чоловік опікувався душевним, емоційним і фізичним станом жінки".

"Завдання жінки полягає в тому, щоб подобатися чоловікові, і саме тому вона повинна намагатися бути привабливою для нього".

"Справжня жінка ніколи не сперечається, не доводить, не намагається керувати ситуацією, оскільки знає, що все у світі створено для неї, для реалізації її бажань і мрій. А швидкість реалізації її бажань залежить від якості простору, яке вона формує повагою і любов'ю до себе, і чоловіка, який втілює її бажання та мрії".

"Якщо жінка нескінченно вірить у любов, вірить у свого чоловіка, підтримує його у всіх починаннях, то чоловік обов'язково "принесе додому мамонта", в нашому випадку – гроші".

"Це і підбирати штори на вікна, і доглядати за чоловіком, і з любов'ю подавати чай, і готувати їжу, і продумувати сімейне дозвілля", ­– вчать школярів автори посібника "Сімейні цінності для учнів 8-9 класів".

Про ритуали а-ля “на святі першого дзвоника старшокласник несе на плечі маленьку дівчинку” чи пошиття шкільної форми для дівчат обов’язково зі спідницями без жодних штанів промовчимо. Чому на плакатах на шкільних стендах про правила дорожнього руху чи безпеки в ролі порушників завжди виступають хлопці на противагу тихим дівчатам-відмінницям? Звісно, кожна окремо ці деталі мало що означають, однак якщо зібрати їх всі разом, ми бачимо, як з початкової школи дітям в голову насаджують стереотипи, що впливають на їхній вибір і поведінку в майбутньому.

І проблема ширша, ніж нав’язування “традиційних” стереотипів про роль чоловіків і жінок. Сучасна школа не прагне показати дітям реальне життя. У більшості шкільних підручників не згадується про існування людей та дітей з інвалідністю, люди старшого віку зазвичай показані пасивними, немічними, нещасними. Але ж ми знаємо, що люди бувають різні, а старість може бути активною, а не лише періодом, коли готуєшся померти і, сидячи на лавочці, називаєш сусідського двірника “прастітуткой”.

Ми підтримуємо антидискримінаційну експертизу, ініційовану Міністерством освіти. До підручників потрібно повернути приклади успішних жінок-науковиць, які чомусь були видалені та забуті: Розалін Ялоу винайшла метод радіоізотопного аналізу крові, Ліза Майтнер вперше пояснила механізм розщеплення ядра урану, Марія Гьопперт-Майєр розробила і довела існування моделі оболонкової структури ядра атома, лауреатка Нобелівської премії Розалінд Франклін відкрила структуру ДНК у вигляді подвійної спіралі, Сесілія Пейн-Гапошкіна першою докладно описала хімічний склад сонця та інших зірок, Геді Ламарр заклала основу для wi-fi-мереж, Стефані Кволек винайшла кевлар, з якого сьогодні роблять каски та бронежилети, Ширлі Джексон заклала основи передачі даних через оптоволокно, Берта Бенц винайшла коробку передач. Щоб дівчата росли амбіційними та впевненими в собі, їм потрібно бачити успішні рольові моделі, з яких варто брати приклад. Не потрібно 11 років втовкмачувати в голови дівчатам, що єдиний можливий шлях в житті – вийти заміж, народити трьох дітей, займатися господарством і повністю присвятити себе родині. Це все, жодної свободи вибору, жодних претензій на суспільно важливі досягнення.

Свою роль відіграють і викладачі, які з дитячого садка і школи спонукають хлопчиків до самовираження, активності, вивчення точних наук, а дівчаток – до слухняності, підлеглості, роблять акцент на їхньому зовнішньому вигляді та закликають вивчати гуманітарні дисципліни. То які рольові моделі діти можуть засвоювати? Ми переконані, що дівчата можуть бути активними, а хлопці слухняними, у всіх дітей різні характери. Світ не впаде з трьох слонів, і з черепахою нічого не станеться, якщо дівчата наполегливо і з цікавістю вивчатимуть фізику та інформатику, а хлопці – історію мистецтв і літературу.

Діти мають самі обирати за власним бажанням, чим займатися на уроках праці: хлопці за бажання можуть готувати їжу, а дівчата друкувати моделі на 3D-принтерах, паяти чи майструвати роботів. Навіщо ділити дітей за статтю на уроках фізкультури: спочатку завжди хлопці, за ними дівчата? А на уроках основ безпеки життєдіяльності? Дівчата в старших класах також можуть вивчати допризовну підготовку та вчитися стріляти. Дитячий садок та школа мають бути вільними від шаблонів, стереотипів і чужих комплексів. Діти – це перш за все особистості зі своїми інтересами та вподобаннями, і завдання школи – надати якомога ширший вибір, чим цікавитися та чим займатися в дорослому житті.

До навчальних курсів має бути додана тема прав людини, сексуальної освіти та протидії дискримінації. Сьогодні курс сексуальної освіти входить в систему позакласної виховної роботи. Зокрема, питання статевого виховання висвітлюються у навчальних програмах з "Основ здоров’я", "Біології" та на факультативних курсах "Я – моє здоров’я – моє життя", "Захисти себе від ВІЛ" ("Школа проти СНІДу"), "Корисні звички", "Дорослішай на здоров’я" тощо. На ці уроки ніхто не лишається, годин виділяється мало, якщо виділяються взагалі, контент бідний та нецікавий. Однак якщо діти вперше дізнаються про статеве життя не від однолітків у дворі, а з уроку, який проведе фахівець, вони зможуть більш свідомо, відповідально та підготовлено ставитися до нього в майбутньому. За основу створення офіційної концепції сексуальної освіти в Україні можна взяти “Стандарти сексуальної освіти в Європі”, створені у 2010 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я.

І останній, але дуже важливий пункт. Ми виступаємо за недопуск церков і релігійних організацій до складання навчальних програм у державній школі. Світська освіта має бути відділена від релігії.

Доступна інфраструктура та інклюзивність

Під час побудови радянських міст зручність, доступність будівель та інфраструктури не бралися до уваги. Сходинки замість похилого спуску, підземні переходи, де тільки можна, громадський транспорт з максимально високим підйомом. Усім цим незручно користуватися, якщо у вас із собою дитячий візок, ви пересуваєтеся на інвалідному візку, маєте вади зору, зламали ногу, несете важку сумку чи вчора вам виповнилося 70 років. Усі ці роки чомусь простіше було посадити людей з обмеженою мобільністю на пільги і дотації та вітати їх щороку із Міжнародним днем людей з інвалідністю. Ми хочемо, щоб кожна людина мала можливість самостійно заробляти, вести активний спосіб життя та мати доступ до необхідних послуг. Чим більше людей зможуть повноцінно працювати та відпочивати, тим більше грошей отримає бюджет, тим краще працюватиме економіка.

При проектуванні та спорудженні нових будівель мають бути дотримані принципи універсального дизайну – наприклад, плаский вхід на рівні з прилеглою територією, тактильна плитка. Виконання державних будівельних норм, які стосуються доступності, має контролюватися. Відповідальність за їх порушення мають нести чиновники. В державних та комунальних закладах, що знаходяться в старих будинках і не відповідають вимогам, мають бути застосовані розумні пристосування, такі як пандуси. Ліфти, шляхи евакуації, місця гігієни також мають бути доступними.

Публічна інформація, державні та комунальні послуги мають відповідати вимогам доступності для людей з порушенням слуху чи зору. Ми поступово, випрацювавши стратегію на локальному рівні, маємо облаштовувати міста згідно з вимогами доступності: навігація, тактильна тротуарна плитка, пониження бордюрного каменю, похилий спуск замість сходів, наземні переходи замість підземних, де це можливо, зупинки громадського транспорту на одному рівні зі входом в салон транспорту. В конкурсних вимогах до закупівлі нового рухомого складу має бути прописано, що мінімум одна машина на маршруті має бути з низькою підлогою та пристосованою для поїздок людей з ураженням органів зору, слуху, опорно-рухового апарату та інших маломобільних груп населення.

При облаштуванні вулиць необхідно думати також про безпеку – відмовлятися від підземних переходів, де це можливо й доцільно, та облаштувати наземні, уникати під час проектування сліпих вуличок і неосвітлених ділянок в житлових і туристичних кварталах.

Також ми підтримуємо створення інклюзивних умов для отримання освіти для всебічного розвитку людини та соціальних навичок: від дитячих садочків до університетів. Діти з інвалідністю та особливими освітніми потребами мають навчатися в загальному освітньому середовищі за місцем проживання на противагу інтернатному навчанню, домашньому чи індивідуальному.

Ми підтримуємо спрощення доступу до медичних послуг для різних соціальних груп, прибирання зайвої бюрократії (наприклад, під час проходження медико-соціальної експертної комісії, пройти яку можна лише за місцем проживання. Навіть якщо людина перебуває в реабілітаційній чи медичній установі після травми, зараз вона зобов'язана їхати додому).

Не потрібно створювати для когось особливі умови. Єдиний простір має бути безпечним, зручним і доступним для всіх. Доступність дає людині можливість бути самодостатньою і дозволяє самій обирати, яким буде її життя.

Юридична допомога і рівність перед законом

Для нас важливою цінністю є рівність усіх перед законом. Однак дуже часто, попри добре прописане законодавство, виникає криза виконавця на місцях. Дитину після розлучення суд найчастіше залишає з матір’ю, незважаючи на обставини справи; судді все ще вдаються до медіації в разі домашнього насильства; дільничий відправляє людину, що пережила домашнє насильство, додому зі словами “Самі розбирайтеся”; прокурор кваліфікує побиття гей-активіста під час акції як “хуліганство” чи “пограбування” зі словами “Мало тобі дісталося”. Попри законодавче потрактування, на кінець 2012 року українська судова практика знала лише один позов за сексуальні переслідування на робочому місці. І позивачка його програла.

Люди повинні мати можливість відстояти свої права через органи правопорядку та в суді, незалежно від рольових моделей чи стереотипів в голові у правоохоронців.

Щоб уникати таких неправильних трактувань і перекосів, для слідчих, прокурорів, суддів, працівників чи працівниць апаратів судів, правоохоронних органів та органів пенітенціарної системи мають проводитися курси з підготовки та підвищення кваліфікації з питань прав людини, протидії дискримінації та надаватися інформація щодо міжнародних конвенцій, які підписала та ратифікувала Україна. Навчальні програми мають розроблятися у співпраці з громадськими організаціями. Необхідно поступово покращувати судову практику у справах, пов’язаних із боротьбою з дискримінацією.

Наприклад, у Великобританії для суддів, що мають справу з випадками домашнього насильства, доступні спеціальні програми підготовки. Відвідування подібних курсів – необхідна умова для того, щоб стати суддею, компетентним у галузі домашнього насильства. В Іспанії створення судів, що спеціалізуються на випадках домашнього насильства, також дало змогу проводити спеціальне навчання для суддів і прокурорів.

Курси з антидискримінаційного права мають бути внесені до навчальних програм підготовки юристів і юристок курсу з антидискримінаційного права.

У співпраці з громадськими організаціями важливо підтримувати центри безоплатної правової допомоги, включно з університетськими програмами надання юридичної підтримки pro bono студентами. Звісно, багато тут залежить від активності третього сектору, але підвищення правової обізнаності – це важливий пункт, на якому політична партія, а також уряд мають наголошувати, надавати свої інформаційні майданчики для підтримки таких проектів та проводити інформаційні кампанії.

Важливо проводити навчання для підвищення кваліфікації кадрів системи надання БПД та адвокатів/ок, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги, та розробляти методичні рекомендації щодо ідентифікації гендерної дискримінації та алгоритму надання правової допомоги. Фахівці та фахівчині мають бути обізнані щодо законодавства та практики надання допомоги у разі домашнього насильства, дискримінації під час отримання освіти, працевлаштування, розвитку кар’єри, оплати праці, щодо правозахисту в галузі вагітності, пологів та материнства тощо.

Необхідно розробити програму моніторингу випадків дискримінації та ведення адекватної статистики. Нашим пріоритетом є політика безпеки і можливість для всіх захистити власні права.

Підтримка активності жінок

На прикладі розвинених країн ми можемо простежити, як суспільство рухається в бік рівномірного представлення людей обох статей на різних посадах і в різних сферах: у політиці, державній службі, бізнесі, роботі за найманням. У рамках досліджень World Economic Forum у 2015 році передові країни світу підрахували втрати своїх економік через нерівні можливості та гендерний дисбаланс. Наприклад, 240 млрд доларів втратила Британія, 1201 млрд – США, 526 млрд – Японія, 285 млрд – Німеччина. Цікавим є приклад Саудівської Аравії. До 2025 року країна могла б збільшити свій валовий внутрішній продукт як мінімум на 52 млрд доларів, якби досягла того самого гендерного паритету, що й регіональні лідери, повідомляє McKinsey Global Institute.

Чому так трапляється? Тому що пропорційна представленість чоловіків і жінок в різних сферах – це нормальна ситуація, якщо в суспільстві немає перепон і бар’єрів. Стеля самореалізації має бути визначена лише волею самої людини, а не державою чи суспільними стереотипами. Це збільшить конкуренцію на ринку праці, підвищить індекс щастя, у підсумку виграють всі: жінки, чоловіки, держава.

Важливо не втручатися в роботу економіки, не нав’язувати ринку свої правила – він має залишатися недоторканим. Важливо прибрати дискримінаційні бар’єри та гендерні стереотипи, в які намагаються запхати суспільство. Ми свідомі того, що нерівність прав та можливостей закладається не лише в законодавстві, але й на різних етапах людського життя: в системі освіти, традиції безальтернативного розподілу домашніх обов’язків, упередженнях і страхах, що сидять в головах людей. Для одних змін потрібна корекція законодавства і можливість відстояти свої права, для інших – потрібен час на зміни в суспільній свідомості, а ми можемо лише декларувати свою позицію і відкидати стереотипи в нашій риториці. І це також дуже важливо.

Наведемо приклад: довгий час жінкам забороняли керувати поїздами в метро, називаючи різні причини: несприятливі умови праці під землею, такі як перепади атмосферного тиску, сильні шуми, штучно вентильоване повітря, відсутність денного світла, що негативно впливає на репродуктивне здоров’я жінок. Чомусь про репродуктивне здоров’я чоловіків ніхто не думав. Забували й про те, що жінки і так працюють в метрополітені – черговими на станціях, у кабінках біля ескалаторів, прибиральницями. Щоправда, зарплата на цих роботах значно нижча. Іншими аргументами для заборони було те, що машиністи в метро мають бути сконцентрованими, зосередженими, наділеними швидкою реакцією. Забуваючи, що наявність таких реакцій жінки щодня доводять, виконуючи аналогічні завдання на інших роботах по всій країні. І що найбільш прикро – заборона була введена через Конвенцію Міжнародної організації праці від 1935 року, де йшлося про неприпустимість примусу жінок до праці в шкідливих умовах, а зовсім не про заборону. Чому такі заборони – це зло? Це звужує можливості їх вибору на ринку праці, а оскільки жінки отримують меншу зарплату, працюючи в тому ж секторі, обмежує їхню можливість самим забезпечувати себе й родину.

Ринок отримує брак кадрів і зниження конкуренції в умовах трудової міграції з України. Сьогодні ця заборона скасована, то в чому ж проблема? Проблема в поступовому подоланні наслідків заборони для жінок працювати на цій і ще 450+ роботах. Суспільству потрібен час, щоб поступово перелаштуватися від уявлення про жінок як про “інкубаторів на підборах”, що не здатні самостійно розпоряджатися своїм здоров’ям і робити вибір, до повноправних партнерок, здатних заробляти порівну і будувати кар’єру в обраній галузі на власний розсуд. Це залежить в тому числі від риторики політиків і державних службовців.

Інший наочний приклад – державна служба. За даними Держкомстату, у 2010 році в держслужбі працювало 76% жінок і 24% чоловіків. Усі посади на держслужбі тоді були розподілені за сімома категоріями, зарплата станом на 2013 рік варіювалася від 2600 грн до 47 000 грн. Звісно, чим нижча категорія, тим більше роботи і менше престижу. Жінки-керівниці обіймали переважно посади найнижчих категорій: шостої (70% жінки), п’ятої (69% жінки), четвертої (50% жінки). Що вище по категоріях ми піднімаємося, то менше там стає жінок і більше чоловіків – третя категорія (60% чоловіки), друга (73% чоловіки), перша (86% чоловіки). Хто скаже, що жінкам більше хочеться керувати відділом в райдержадміністрації, бігати всім містом, їздити по різних установах, реагувати на запити мешканців/ок, маючи кілька підлеглих, замість того, щоб працювати заступницями голів ОДА, головними спеціалістами, експертками Адміністрації Президента, заступницями керівників структурних підрозділів чи керівниками Секретаріату Верховної ради? Ця політика має бути змінена. Ми підтримуємо відкриті прозорі конкурси на посади у виконавчій владі без штучних обмежень, виключно з навичками, освітою і знаннями, з можливістю захистити свої права в разі дискримінації.

Що ж до законодавчої влади, в середньому по світу жінки мають 24% місць в національних парламентах, середній показник по Євросоюзу – 30%. У Швеції – 46% жінок в парламенті, Норвегії – 41%, Данії – 37%, Фінляндії – 42%, Франції – 41%, Іспанії – 39%, Бельгії – 38%, Нідерландах – 36%, Італії – 36%. Найгірша ситуація з представленістю жінок в парламентах Таїланду – 5%, Шрі-Ланки – 6%, Ємену – 0%, Оману – 1%, Кувейту – 3%. Україна посідає 146-те місце в рейтингу разом з Ліберією і Сьєрра-Леоне. Росія посідає 128-ме місце. Кількість жінок в українському парламенті становить 12%, у Кабінеті міністрів – 12%. Що цікаво, чим нижчий рівень рад, тим більше в них жінок: в обласних радах, так само як у Верховній раді, 12% жінок, у районних радах – 23%, міських – 28%, селищних – 46%, сільських – 51%.

Наша країна існує не у вакуумі, вона задекларувала європейський вектор розвитку. Україна підписала низку міжнародних документів, що зобов’язують забезпечити рівні права та можливості для жінок і чоловіків, зокрема Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), ми маємо зобов’язання кожні чотири роки подавати звіти про успіхи. На засіданнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок наголошується, що в українському суспільстві сильними залишаються стереотипи щодо ролей та обов’язків жінок і чоловіків; недостатньою є представленість жінок у парламенті та вищих ешелонах виконавчої та державної влади; значні відмінності у заробітній платі жінок і чоловіків, існує професійна сегрегація та гендерно-зумовлене дискримінаційне ставлення роботодавців у державному та приватному секторах.

Звісно, ситуація залежить від рівня політичної культури, яка поступово буде змінюватися під тиском прогресу. Сьогодні все ще вважається нормальним говорити, що “не жіноча справа проводити реформи”, “лише жінка має виконувати всю домашню роботу”, а в разі, якщо на високу посаду призначають жінку, особливо молоду, насамперед обговорювати її зовнішній вигляд та додумувати сексуальні зв’язки. Зміна цієї риторики залежить в тому числі від політичних партій і виконавчої влади.

Ми не можемо підтримати і позитивну дискримінацію, оскільки вона є продуктом теорії особливого ставлення, що спирається на есенціалістичне уявлення про жінок, тобто сутнісно інших, відмінних від чоловіків за психологічними та емоційними характеристиками. На наш погляд, це консервує конвенційні, звичні, стереотипні уявлення про жінок, не заохочує до подолання гендерних упереджень і обмежувальних ролей. Це повертає нас до теорії двох шухляд, ігноруючи той факт, що деякі жінки всередині групи відрізняються сильніше, ніж деякі чоловіки і жінки між собою. Ми не можемо прописувати окремі закони для чоловіків і окремі для жінок просто з огляду на їхню біологічну приналежність. Найбільшу ефективність квоти показують в країнах, де вони є наслідком політичної боротьби жінок і є добровільними для партій, як наприклад у Швеції, ніж коли їх розглядають як інструмент чи мету змін.

Замість стереотипів і дискримінації ми пропонуємо підтримку не лише рівних прав, але й рівних можливостей для жінок. Квотам ми протиставляємо просвітницьку роботу і заохочення до вільної конкуренції. У шкільній програмі має бути виділено час для розвитку лідерства серед дівчат і хлопців, заохочення їх в майбутньому обирати професії, які до вподоби, без стереотипів і обмежень типу “що має робити в житті справжня жінка”, “справжній чоловік повинен”. У співпраці з неурядовими організаціями та ЗМІ треба проводити інформаційно-просвітницькі кампанії, заохочувати чоловіків і хлопців, дівчат і жінок обирати нетипові спеціальності (на зразок публічної кампанії набору до Патрульної поліції). Громадським організаціям варто надавати майданчики для організації спільно з міжнародними партнерами шкіл лідерства для дівчат, шкіл підготовки кандидатів у депутати місцевих рад серед жінок, курсів для майбутніх підприємців. Спільно з неурядовими організаціями має відбуватися розвиток менторства, заохочення йти в політику, щоб забезпечити відкриту конкуренцію.

Ми підтримуємо розвиток жіночого спорту та виділення державних коштів на дитячі й університетські спортивні секції в рівній мірі для юнаків і дівчат. Що стосується дорослих спортсменів і спортсменок, ми усвідомлюємо, що гонорари за виграші на професійних міжнародних змаганнях для чоловіків та жінок залежать від популярності, а отже, від прибутковості цих змагань та вартості реклами. Ця ситуація може змінитися лише еволюційно.

Ми не віримо, що солідарна система пенсійного забезпечення прогодує нас чи наших дітей в старості, однак на перехідному етапі ми підтримуємо урівняння пенсійного віку для чоловіків і жінок. Більш ранній вихід на пенсію створює проблеми насамперед самим жінкам: навіть якщо ти хочеш довший час лишатися активною та самостійно заробляти на життя, роботодавець вже бачить підстави не взяти тебе на роботу через вік у паспорті.

Гідність та безпека для всіх

Ми переконані, що дорослі дієздатні люди можуть робити в приватному житті все, що захочуть, якщо це не суперечить законодавству. Але при цьому в публічному житті всі люди, незалежно від їхньої гендерної ідентичності чи сексуальних уподобань, повинні мати рівні права та рівні можливості. Ми не хочемо, щоб люди їхали з України, тому що не можуть тут вільно жити, працювати, самореалізовуватися чи кохати. Ми не вважаємо, що хтось може стати геєм чи лесбійкою, якщо побачить процесію Київ-Прайду. Ми віримо в адекватність та науковий підхід і не віримо в скрєпи й мракобісся.

Сьогодні в Україні вчинення злочину на ґрунті ненависті не обтяжує, а полегшує покарання. Злочини на ґрунті ненависті – злочини, що здійснюються не проти людини особисто, а проти представника певної групи, яка існує в уявленні нападника (за ознаками раси, національності, статі, віросповідання, сексуальної орієнтації). За визначенням Американської психологічної асоціації, злочин на ґрунті ненависті – це злочин-послання, який несе в собі негативне повідомлення, що направлене на особу та/або групу, яка символічно ототожнюється з жертвою певного кримінального правопорушення. Дуже часто зловмисники не приховують своїх мотивів. Таким чином суспільству подається сигнал, що можна позбавити частину суспільства громадянських прав і свобод, тут це прийнятно, отже інші так само можуть вчиняти аналогічні злочини. Це запускає хвилю насилля, яка наростатиме і з часом може призвести до широкомасштабних конфліктів. І звісно, через це довіра до правоохоронних і державних органів падає, а люди, що наділені певними ознаками, не можуть почуватися в безпеці.

Однією з найскладніших є категорія злочинів на ґрунті гомофобії та трансфобії. Під час підготовки публікації “Обличчя ненависті. Злочини та інциденти на ґрунті гомофобії та трансфобії в Україні у 2014-2016 роках” було проаналізовано дані Єдиного державного реєстру судових рішень за ознакою “на ґрунті особистих неприязних відносин, пов’язаних з нетрадиційною сексуальною орієнтацією” і виокремлено характерні ознаки таких злочинів. Більшість належать до категорії тяжких та особливо тяжких (позбавлення волі на строк до 10 років, а також понад 10 років і довічне позбавлення волі). Більшість злочинів вчинена з особливою, невиправданою жорстокістю щодо потерпілого (наприклад, велика кількість ножових поранень, намагання вчинити показову страту, розчленування трупу). Дуже часто жертву обирають за сексуальною орієнтацією, вважаючи, що потерпілий не звернеться до правоохоронних органів – наприклад, соромлячись своєї сексуальної орієнтації. У більшості випадків йшлося про сукупність правопорушень, а саме злочини проти життя та здоров’я у поєднанні зі злочинами проти власності.

Ще одним характерним видом злочинів на ґрунті гомофобії є напади на гомо- чи бісексуальних чоловіків, а також трансгендерних осіб, яких цілеспрямовано вишукують через сайти знайомств, вдаючи, що шукають партнера для сексу чи спілкування. Існують цілі злочинні мережі, угруповання, що займаються "полюванням" на геїв. Більшість із них походять з Росії та поступово поширили свою діяльність на територію України, де влаштовують "гастролі" по великих містах, проводять майстер-класи зі знущання та публічного приниження гомосексуалів. Їхні представники іноді стверджують, що борються з педофілією, і, за численними свідченнями ЗМІ та постраждалих, мають досить тісні зв'язки з місцевою поліцією, яка заплющує очі на їхні злочини.

Що стосується не таких тяжких злочинів, в Україні мотив гомофобії вважається на практиці виправданням у разі скоєння злочинів, а злочинці отримують мінімальне покарання, найчастіше за статтями “Хуліганство” і “Злісне хуліганство”. Обвинувачений у вбивстві гея в Харкові за двадцять ножових ударів у тіло жертви отримав мінімальне покарання – 8 років позбавлення волі. У справі підпалу кінотеатру “Жовтень” в Києві під час показу фільму на ЛГБТІ-тематику, в результаті якого кінотеатр згорів і могли постраждати люди, суд виніс мінімальне покарання. Одного з підсудних засуджено до трьох років позбавлення волі з випробувальним терміном два роки. Другого підсудного, обвинуваченого в хуліганстві, засуджено до двох років в'язниці з випробувальним терміном у два роки.

Зазвичай, щоб розслідувати мотиви в такого роду злочинах ненависті, потрібні наполегливі зусилля потерпілих або правозахисників, які їм допомагають. Як приклад можна навести розслідування побиття двох молодих геїв у київському Гідропарку влітку 2017 року. В ході розслідування цієї справи слідчі свідомо не бажали розглядати гомофобні мотиви злочину та кваліфікувати його належним чином. Лише після скарги слідчому судді було винесено відповідну ухвалу та внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, на підставі чого було відкрито кримінальне провадження за статтею 161 ККУ. Слідчий, на якого було покладено провести слідство за цією статтею в окремому провадженні, не вжив жодних заходів для перевірки даних, а неодноразові скарги адвоката постраждалих на бездіяльність слідчого до його керівництва та районної прокуратури залишилися без відповіді по суті.

Загалом дуже рідко такі кримінальні провадження доводяться до суду і практично ніколи не розслідуються як злочини ненависті, а не звичайні правопорушення. Працівники поліції просто відмовляються приймати заяви про правопорушення або вносити в них суттєво важливі свідчення потерпілих про гомофобний/трансфобний мотив порушників. Розслідування затягуються, провадження закриваються з причини нібито неможливості встановлення осіб правопорушників, слідчі дозволяють собі зневажливе дискримінаційне ставлення до ЛГБТІ. Більшість потерпілих від злочинів на ґрунті гомофобії не звертаються до правоохоронних органів, оскільки бояться розкриття своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності, мають недовіру до поліції та невіру в ефективність дій правоохоронних органів.

Однак проблема полягає також в законодавчому регулюванні. В українському законодавстві в частині другій статей 115 "Умисне вбивство", 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження", 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження", 126 "Побої і мордування", 127 "Катування" та 129 "Погроза вбивством" передбачається підвищене покарання за скоєння злочинів "з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості". Гомофобні мотиви в списку ознак не вказані. Це важливо, оскільки правова кваліфікація у разі злочинів ненависті, скоєних з мотивів упередженості за іншими ознаками, крім включених до переліку, практично неможлива.

Пункт 3 частини 1 статті 67 ККУ "Обставини, які обтяжують покарання" визнає такими обставинами "вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату або на ґрунті статевої приналежності". Однак тут знову ж таки не вказані гомофобні чи трансфобні мотиви. Частина 2 статті 67 вказує, що суд має право не брати до уваги мотиви упередженості за вищезгаданими ознаками, тобто не розглядати такі злочини як злочини ненависті.

Переважна більшість злочинів, у яких поліція вбачає мотиви ненависті, кваліфікуються за статтею 161 ККУ. Однак ця стаття стосується "прямого чи непрямого обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян" або "розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності, або образи почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями", тобто, згідно з буквою закону, не мають стосунку до злочинів ненависті у точному значенні цього терміну, тобто тих, що були б злочинами навіть без наявності таких мотивів. На практиці сьогодні правоохоронці досить часто при зверненні громадян щодо внесення відомостей по факту злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, щоб зменшити статистичну кількість зареєстрованих повідомлень про кримінальні правопорушення, просто відмовляють у початку досудового розслідування.

Усі 57 держав-учасниць ОБСЄ, куди також входить Україна, погодилися дотримуватися відповідних зобов'язань щодо покарання злочинів на ґрунті ненависті, які розроблені та затверджені на основі консенсусу і несуть політично обов’язковий характер.

Які ж законодавчі зміни потрібні? Необхідно вилучити з диспозиції статті 161 Кримінального кодексу України частину, яка стосується кримінальної відповідальності за дискримінацію (пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв за певними ознаками) – разом із внесенням відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Цивільного кодексу України, передбачивши штрафи, відшкодування шкоди тощо. Додати до списку мотивів, через які передбачається підвищене покарання, також сексуальну орієнтацію та транссексуальність (гендерну ідентичність) – тобто внести зміни до пункту 3 статті 67, частини 2 статей 115, 121, 122, 126, 127, 129, статті 293. Пункт 3 частини 1 статті 67 Кримінального кодексу України має бути доданий до переліку пунктів, що обтяжують покарання, які суд не має права ігнорувати.

Необхідно реформувати практику роботи правоохоронних органів з документування та розслідування злочинів на ґрунті ненависті. Сьогодні дуже мало справ доходять до суду, і вони закриваються через “відсутність складу злочину”. Потрібно розробити та включити до програм навчання, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів курсу з ефективного та належного розслідування злочинів на ґрунті ненависті. А також розробити і затвердити спільну інструкцію МВС та Генпрокуратури щодо розслідування злочинів на ґрунті ненависті з урахуванням міжнародного досвіду і співпраці з громадськими та правозахисними організаціями. Необхідно налагодити повний та детальний збір статистики по злочинах на ґрунті ненависті.

Дискримінація в медицині

Необхідно внести зміни до переліку захворювань, протипоказань до донорства і форм ризикованої поведінки, додатка 3 до “Порядку медичного обстеження донорів крові та (або) її компонентів”, затвердженого наказом МОЗ від 1 серпня 2005 р. № 385 “Про інфекційну безпеку донорської крові та її компонентів”, зокрема вилучити пункт 1.3 “Гомосексуальні стосунки”. Протипоказання мають стосуватися медичних показників, а не сексуальної орієнтації.

Також ми вважаємо, що людина сама здатна ухвалювати рішення щодо своєї статі. І якщо доросла людина хоче зробити трансгендерний перехід, держава не повинна втручатися, ставити палиці в колеса чи виносити комусь неправомірні діагнози. Ми підтримуємо впровадження МКХ-11 – Міжнародної класифікації хвороб 11, яку вже було оприлюднено Всесвітньою організацією охорони здоров’я в 2018 році й у якій діагнози, пов’язані з трансгендерністю, більше не належать до психічних захворювань. Як наслідок, спостереження психіатром людини, що збирається зробити трансгендерний перехід, має бути виключено з процедури, а отже, і пов’язаний з ним термін у два роки, а також і наявне зараз формулювання, яке дозволяє “при потребі”, чітко не визначеній, проводити обстеження на базі стаціонару.

Але оскільки впровадження МКХ-11 – довготривалий і складний процес, можна вдатися до тимчасових заходів. У 2017 році робочою групою при МОЗ за участю правозахисних організацій було розроблено низку виправлень до Уніфікованого клінічного протоколу первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги “Гендерна дисфорія”, який затверджено наказом МОЗ України № 972. Якщо вони будуть затверджені, недоліки в клінічному протоколі частково покращилися б таким чином:

• Термін спостереження за людиною, що збирається зробити трансгендерний перехід, став би більш гнучким – хоча за замовчуванням передбачалися б ті самі два роки, їх могло б бути суттєво скорочено з урахуванням індивідуальних обставин, насамперед якщо транслюдина вже перебуває на певній стадії переходу.
• Різні формулювання щодо медичних втручань, необхідних для отримання медичного свідоцтва зі зміни (корекції) статевої належності, було б приведено до узагальненого “медичного втручання”, конкретний обсяг якого залежить від бажань і потреб самої транслюдини. З обов’язкових видів втручань залишилася б лише психотерапія.

Nihil de nobis, sine nobis

Nothing About Us Without Us! – Нічого для нас без нас. Вираз, сенс якого полягає в такій ідеї: найкраще рішення можна знайти, лише якщо інтегрувати в процес його створення чи обговорення бенефіціарів цього рішення.

Сьогодні цей принцип застосовується, коли мова йде про права і проблеми ветеранів, кримських татар, підприємців. Ми не можемо знати всі питання, пов’язані з людьми з інвалідністю чи ЛГБТІ. Тому до обговорення важливих рішень, проектів рішень чи законопроектів, пов’язаних із правами людей, ми будемо залучати профільні організації та фахівців, що опікуються темою. Процес залучення буде вільним і відкритим.

Прозорий процес обрання Уповноваженого Верховної ради з прав людини

Процедура обрання людини, яка буде опікуватися захистом прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами, має бути прозорою, відкритою та публічною. Громадянське суспільство має бути залучене до оцінювання та номінування кандидатур. Але в день голосування Уповноважений має обиратися таємним голосуванням парламенту, оскільки це передбачає закон, що визначає засади діяльності Омбудсмана.

Проте минулого року було ухвалено закон про регламент Верховної ради, яким з порушенням процедури і регламенту було затверджено відкрите голосування за Омбудсмана. Посада Уповноваженого з прав людини не має бути розмінною монетою в торгах між політичними партіями.